01.06.11 Алчевск: Пиши гарно, негiднику!
На порозі 6 червня – «червоний день календаря» для всіх наших колег, День журналіста. Відзначаємо ми його в такі часи, коли журналістом – чи то пак, «журналюгою» – бути вже майже соромно. Все частіше нас вважають людським непотрібом, здатним за гроші буквально на все.
Як же дійшли ми до такого життя, якщо насправді дійшли? Про це – наша розмова з мудрою і досвідченою колегою, редактором алчевської багатотиражної газети «Імпульс» Донбаського державного технічного університету Ларисою Бутенко.


Друга найдавніша?

- Згадую свій шок, коли в студентські часи вперше почула, як журналістику називають другою найдавнішою професією. Яка перша - чули вже тоді. І чесні радянські діти не розуміли: чому ж нас, майбутніх журналістів, рупор, як тоді казали, епохи ставлять на один щабель з... Минуло чимало років, перш ніж стало ясно - чому. Як ви, Ларисо Василівно, сприймаєте сучасну журналістику, чи вважаєте ії геть продажною, дійсно вартою того, щоб вважатись другою найдавнішою - чи вже, може, й першою?

- Я думаю, що в нашому житті таке є. Статті замовляються, замовлення виконуються, це називається джинсою - мені здається, вже сама назва передає зміст і ціну таких публікацій, коли треба когось облити брудом, а когось піднести на п'єдестал. Мені трохи прикро за нашу професію і жаль людей, які, можливо, у гонитві за матеріальним не відбулися як справжні професіонали. Ці люди, по-моєму, не знають, що таке щастя справжнього творення. Позбутися ж цього явища в сучасному житті, напевно, неможливо.

- Звичайно. Бо все йде до того, що ти працюєш або на пана Іванова і виконуєш за певну платню його забаганки, або робиш те ж саме для пана Сидорова. А працювати, так би мовити, для душі - це відходить в минуле.

- Ну, а якщо і Іванов, і Сидоров - розумні мислячі люди, справді налаштовані на те, щоби добре щось зробити для своєї країни? Можемо ми припустити таку ситуацію? То, може, не так і погано, як вони мають у своєму розпорядженні медіа-простір?

З позиції ідеалістки

- Ларисо Василівно, бачу, ви залишаєтесь ідеалісткою...

- Так.

- І, напевне, цьому в значній мірі сприяє місце вашої роботи - вже стільки років ви робите газету про молодь, для молоді, а отже, щасливо позбавлені багатьох брудних моментів, яких, на жаль, стає все більше в журналістиці.

- Так, я поділяю вашу думку. Але навіть і в нашому, здавалося б, досить рафінованому середовищі є випадки, коли намагаються дозувати негативну інформацію, хоч вона слугує тому, щоб люди виправлялися - студенти, я маю на увазі. Та доводиться чути: це мій факультет - моя єперхія, і про нього не треба писати негативно. Намагаються приховати і те, чим самі ж обурюються. Не завжди інформація для нас відкрита, і через це є певні труднощі. Але ви абсолютно маєте рацію, шановна колего, що тут більш сприятлива для роботи журналіста атмосфера.

- І життя світліше.

- Безперечно, світліше, хоч і темних моментів досить. Такі речі, як наркоманія, боротьба з негативом, притаманним студентському середо­вищу - але ці теми поки що перебувають у підпіллі.

- Чому? Хтось не дозволяє за них взятися?

- Ні. Мені дозволяють все, що я можу собі дозволити. Але коли я сама розмірковую, чи варто публікувати той чи інший матеріал негативного характеру, я завжди подумаю: а як поставиться до цього абітурієнт і його батьки, коли будуть знати, що в університеті є таке? Чи зважаться батьки віддавати до університету свою дитину, хоча ця дитина, може, давно сидить на голці?

- Тобто межі встановлюються лише вашим здоровим глузом, життєвою мудрістю?

- Так. Адже я розумію, що нашу газету читають не лише студенти, а й батьки - ще й, може, з більшим інтересом. Тож, можливо, і є в мені якийсь прилад, що дозує інформацію. Звісно, більше інформації світлої. Але й жоден номер не обходиться без матеріалів, які піддають критиці деяких викладачів, підіймають неприємні, але актуальні питання. Майже в кожному номері я веду колонку редактора, де намагаюся ставити гострі проблеми. Ось деякі заголовки: «Небезпека маленької людини», «Він удає, що вчить нас», «Фальшивовідмінники»...

Куди котимось?

- Ще одне питання хотілося б вам задати. Як читаю газети (не тільки міські), часто відчуваю, що відбувається профанація нашої професії. До неї йдуть люди не те, що малоталановиті - просто малоосвічені. Це ріже не тільки око, а й душу, і примушує думати: а що далі?

- Це дійсно тривожно. Є певне полегшене сприйняття професії, уявлення, що можна напівграмотним йти в журналістику. Це все страшне, я вам скажу. Колись до мене приходила одна жінка - тоді в редакції ще була посада кореспондента, яку вона сподівалася обійняти. Запевняла, що чудово знає українську мову - для мене це було дуже важливо. Вона написала заяву... і вже в заяві зробила дві помилки. Мені було настільки прикро і ніяково! Після цього я не могла ії взяти. Вважаю, що таким чином порятувала нашу газету. А як можна порятувати нашу українську журналістику від невігласів - цього не знаю. Не допускати? А які критерії? Освіта? Але ж зараз диплом, на жаль, теж не гарантує професіоналізму. Мені здається, це завжди було, але відбір до газетярів був більш ретельний, більш суворий.

- Ця біда зформульована в старому анекдоті: «Чукча не читач, чукча письменник». Нове покоління журналістів нічого не читає, вважаючи, що все друковане слово розпочинається з них.

- Так, самовпевненість, пихатість... Я вважаю, якщо журналіст не вміє звести факт до проблеми, не вміє інтелектуалізувати подійний матеріал, - він не вартий нічого. Бути просто хронікером подій - це найлегше. Але ж треба не просто реєструвати їх, а й осмислювати. Газета - я кажу про свою газету навчального закладу - повинна виконувати не лише функцію інформування, а й насамперед функцію виховання. Я так вважаю. Саме цьому і треба підпорядковувати всі свої публікації. Ні, я не думаю, що після прочитування твоєї найрозумнішої, найкомпетентнішої, найщирішої статті щось зміниться у світі, але...

- Еге ж, нас навчали, що й мистецтво перш за все виконує виховну функцію, і ми, грішні, теж маємо виховувати... А життя вносить свої корективи, і сьогодні мистецтво розважає, ми в кращому випадку інформуємо. Але ж ви не здаєтесь?

- Ні, я не здаюсь, бо інакше мені буде нецікаво працювати, а моєму читачеві - нецікаво мене читати. Я так собі гадаю. Правильно ви казали, що я налаштована дещо ідеалістично...

«Ой, яка чудова українська мова!»

- Ларисо Василівно, але ж ви не лише носій чистого красивого ідеалізму. Ви ще й носій красивої, вишуканої української мови. Як вам з цим ведеться в російськомовному середовищі?

- Я спостерігаю за людьми, спілкуючись з ними. От, наприклад, в магазині, де тканини, почала цікавитись... А було це напередодні виборів президента. І жінка-продавець, дивлячись прямо на мене, каже наче своїй колезі: «Ох, как я ненавижу этот укрАинский язык! Вот придут наши...» Ну, на питання: «Звідки ви приїхали?» я вже втомилася відповідати. Коли зі мною сестра - вона каже: «З Каліфорнії». І після цього, знаєте, зовсім інше ставлення!.. Більшість людей нормально ставиться. А я інакше вже й не уявляю. Вже й мислю українською мовою. Тільки замислююсь - якби якісь тортури, якби мене почали мучити, якою б мовою я кричала?

- Ну, ви наче радистка Кет...

- (Сміється). Так. Я ідентифікую себе як українка. Я викладаю українську мову і не можу погодитись з тим, що вийти з аудиторії і залишити там українську мову - це нормально. Я вважаю, це нечесно, нещиро перед студентами. Але дуже вдячна, що викладачі англійської за межами аудиторії розмовляють російською (сміється). І я переконалася: чужу мову можна вивчити досить швидко. Рідну ж опановуєш все життя - і життя на це не вистачить, бо такі відкриваються океани, такі скарби! І відчуваєш, як далеко до досконалого володіння. Тут, напевно, варто згадати Сальвадора Далі, який казав: «Не бійтеся досконалості! Вам ії не досягти».

- Це вже звучить як побажання напередодні професійного свята. Що б ви ще побажали колегам?

- Робота важка у нас. І, певно, не зовсім легко випадає всім нам. Але я такий висновок для себе зробила: писати все одно треба, треба «псувати» цей чистий аркуш. Тож всім колегам хотіла б побажати: все одно ж ти будеш писати - так пиши ж гарно, негіднику! Сьогодні у мене був в гостях випускник університету 1961 року. Розповідав, що купує щодня купу газет, знаючи напевне: більшу частину читати ніколи не буде. То навіщо ж, питаю, купуєте? Він відповів: сподіваюсь. Відштовху­ючись від цього - побажання: не обманюймо нашого читача! Хай він не розчаровується, купивши нашу газету.

Розмовляла Юлія Харитон


ВЕРНУТЬСЯ НА ГЛАВНУЮ